Below are the 20 most recent journal entries recorded in kolincinema's LiveJournal:

[ << Previous 20 ]

Monday, June 9th, 2008
10:55 am	Орсон Уелс – Ф означає Фальшивка (1973) На жаль, це був останній фільм видатного режисера, а також своєрідний підсумок всього його творчого спадку. Уелс береться за дослідження складної теми фальсифікацій у мистецтві, ставлячи перед глядачем питання: що таке сучасне мистецтво? На чому базується вартість творів мистецтва? Як визначити чи вони автентичні? А що робити, приміром, якщо копія набагато перевершує оригінал? Адже, за великим рахунком, все сучасне мистецтво є фальшивим, історія розказана кимось вже є фальшивою, картина намальована митцем також є фальшива, бо вона лише відтворює якусь сторону реальності, чим же тоді справжнє мистецтво відрізняється від фальшивого? Залучивши до фільму справжніх гуру підробок Елміра де Хорі, який вмів підробляти картини Модільяні краще ніж їх би намалював сам Модільяні, а також біограф Елміра Кліффорд Ірвінг. Обидва вони у формі інтерв’ю пробують пояснити суть підробки і дослідити чому люди деколи охочіше купують підробки, навіть знаючи, що це не оригінал. Уелс знімає насправді кілька історій, що переходять одна в іншу, одна з них це історія загадкового мультимільйонера Ховарда Х’юза (що неявно нас відсилає до іншого шедевра знятого Уелсом “Громадянин Кейн”), сама легенда про існування якого є фальшивою. У фільмі присутній і сам Уелс у ролі фокусника і шарлатана, який і веде оповідь, розповідаючи як правдиві так і зовсім нереальні історії, як от наприклад історія про ще один персонаж фільму Ойї Кодар подруги Пікассо який подарував їй як подяку 22 її портрети намальовані ним, але за умови, що вона їх ніколи не виставлятиме. Але незабаром в галереях появились ці полотна до того ж пізніше виявилось, що намальовані вони були її дідом Елміром де Хорді. Сам фільм знятий в документальній манері насправді не є документальним фільмом, насправді це синтеж ігрового і неігрового кіно, Уелс вміло скористався кусками фільму Франка Рейшенбаха про Елміра, наново перемонтувавши їх і додавши свої вставки. Таким чином був винайдений новий напрямок в кіно – псевдодокументалістика (інколи так і називають цей жанр “фейк”), який дружньо підхопили потім інші режисери і який безумовно зробив вплив на сучасне кіно. Отже виявляється і сам фільм є фальшивкою, але ж він має художню та мистецьку цінності, чим же тоді насправді відрізняється справжній витвір мистецтва від несправжнього? Адже за великим рахунком обидві є фальшивкою. Різниця в тому чи слугує підробка для того щоб обманути чи для того щоб розкрити обман. Або словами Кліффорда Ірвінга: “Важлива різниця, яку треба робити, коли ми говорим про витвір мистецтва, є не в тому, чи є цей витвір мистецва оригіналом чи підробкою, а в тому, чи є цей витвір хорошою підробкою чи поганою”. (4 Comments |Comment on this)
Thursday, June 5th, 2008
8:06 am	Борис Барнет – Криголам (1931) Ще один несправедливо забутий шедевр радянського кіно. Як і майже всі фільми того періоду цей фільм також можна віднести до жанру пропагандистської драми. Пропагується саме колективізація в селі і боротьба селянства з “кулаками”, якщо художні якості фільма вас не дуже цікавлять, то варто хоча б ознайомитись з ним, окільки картина має тікож історичне значення, адже варто згадати, до голодного 33-го залишалось всього 2 роки... В цьому фільмі, Барнет, як і в іншому свому ранньому шедеврі “Дім над Трубною”, багато уваги приділяє показу побутових умов героїв, похилені пусті лачужки селян протиставляються хоромам з кованими замками заможних селян. Взагалі протиставлення це один з ключових методів у всьому радянському кіно того періоду. Протиставлення старих часів і нових, зими і весни, старого образу життя з тим який пропагує партія, віри в Бога і віри в вождів слугує відмінним засобом пояснення правильності обраного шляху. Не є вийнятком і цей фільм, Барнет для цього навіть методіи використовує схожі до тих які застосовували інші режисери тої доби, а саме монтажні вставки, крупні плани, порівняння дільності людини з проесами, що відбуваються в природі, велика увага до деталей, часто рухи і міміка відіграють ключову роль. У “Криголамі” стадія активного розкручування сюжету починається саме після смерті діда Анки, він є уособленням старого світу, несправедливого і бідного. Сніг що злітає в цей момент з зимового дерева уособлює стряхування із свідомості селян старих принципів життя, а рука що підіймається перед тим як дати останню вказівку- це і є уособлення старого селянства, яке і звикло собі заробляти на життя саме цими ж руками. Прослідкуйте як довго вона тримається в кадрі, як режисер акцентує на це увагу. Особливо треба звернути увагу на присутність особистої неприязні Анки до “кулаків”, адже просто розуміти хто твій класовий врог ще мало, треба щоб в тебе була якась особиста неприязнь до нього, тоді ненависть стає в рази сильнішою і правильно спрямованою, так говорили радянські вожді від Леніна і до Сталіна. Анка, осліплена мстивим інстинктом не буде мати жодних людських почуттів до кривдника окрім злоби і люди роблять правильний вибір переобравши саме її на місце сільського голови. У боротьбі з “класовими ворогами” м’якості не місце. Я особисто поставив би Барнета десь між Довженко і Пудовкіним., оскільки він від першого чудово перебрав до своїх фільмів символізм і відчуття селянсва, а від другого загострення уваги на деталях та тягу до нестандартних планів. (1 Comment |Comment on this)
Monday, June 2nd, 2008
11:59 am	Карлос Саура – Анна і вовки (1973) В умовах жорсткої цензури іспанські режисери змушені були винайти спосіб обдурування пильного ока цензорів, що і зробив доволі успішно Саура. Його фільми по структурі схожі на алегоричні притчі з багатьма недвозначними натяками, пересіченням в сюжетіі минулого і теперішнього, підсвідомого і просто фантазій режисера. “Анна і вовки” є прекрасним взірцем такого кіно раннього періоду творчості режисера, алегорія проявляється навіть в назві фільму. В особняк багатої родини приїзджає нова вихователька Анна, вона буде доглядати за двома дітьми одного з синів старої жінки. Далі сюжет переказувати немає змісту, оскільки він слугує лише фоном для фантазії режисера. Не важко здогадатись, що стара власна, але дещо сентиментальна жінка – це і є втілення Франко, а три її сини (“вовки”) – це втілення трьох гілок влади, що “тероризують” просте населення: поліція, духовенство та буржуазія. Кожен з них розставляє свої пастки і пробує заманити Анну на свою сторону, вони як гієни вичікують на свою жертву, щоб потім зненацька напасти і роздерти її... Така побудова сюжету додає фільму сюрреалістичності, із-за чого часто Сауру порівнюють з Бунюелем, але якщо Бунюель знімав скоріше сухі, безпощадні фільми, то фільми Саури сповнені часто іронії і навіть гротекної сатири і чорного гумору. За рахунок цього вони можуть видаватись більш живими, хоча й дещо віддаленими від реальності, якщо не помічати всіх тонкощів режисерського задуму. “Анна і вовки” може слугувати прекрасним прикладом життя іспанців в епоху пізнього правління Франку, а також бути темою досліджень страхів, надій і сподівань населення цієї країни. (Comment on this)
Friday, April 4th, 2008
9:15 am	Майк Лі – Секрети і брехня (1995) Дуже емоційо насичена, переповнена різними емоційними станами, що досягнуть свого апогею в кінці фільму, картина, навряд чи залишить когось байдужим. Майк лі вже раніше показав себе режисером, що вміє знімати такі фільми і в цьому аспекті цей фільм не вийняток та може порівнюватись з кращими фільмами Джона Кассоветіса. Гра акторів вище всяких похвал, без цього фільм би провалився, хоча так само грає важливу роль і візуальний ряд, всі ці різні обличчя і різного гатунку образи у фотоательє брата головної героїні, гарантовано, запам’ятаються вам надовго. Але все ж на перший план виступає підбір типажів, та втілення цих типажів акторами під час зйомок. Образи істеричної дамочки середніх літ у виконанні Бренди Блетін, або її брата-добряка Мішеля Остіна, чи його сухої, прагматичної жінки немов списані з самого життя, нечасто таке побачиш в кіно. Саме ця правдоподібність історії, робить фільм заслуговуючим уваги. Сам по собі сюжет простий – у темношкірої дівчини Гортензії помирає прийомна мати і після похорон вона наважується найти свою справжню біологічну мати. Хто б міг подумати, що нею виявится самотня істеричка Сінді Роуз, що вже живе з дорослою дочкою Роксаною, яка абсолютно її не слухаєтбся, ще й на додаток, справдня мати виявляється білою... Поступово, знайомлячись ближче з матір’ю, Гортензія помічає, що Сінді оточила і себе і своїх близьких глухою стіною неправди і таємниць. Саме це перетворило її на психісно нестабільно особу, схильну до крайніх виявів своїх почуттів, та до вигадування все нової і нової брехні. Перед дівчиною стає непросте завдання розплутати цей клубок. (1 Comment |Comment on this)
Wednesday, April 2nd, 2008
9:36 am	Пол Томас Андерсон – Нафта (2007) Якби фільм братів Коенів не номінувався б цього року на Оскара, то однозначно його б виграв фільм “Нафта”, хоча, без сумніву, “Старим тут не місце” достойний конкурент. Парадоксальна ситуація складається, останнім часом головними претендентами на Оскара стають фільми режисерів, що цінуються перш за все на різних Європейських фестивалях. І якщо Скорсезе отримав раніше оскара скоріше “за минулі заслуги”, то в даному випадку зійшлись дійсно 2 сильні конкуренти. Історія людини, що набула багатство волею випадку, але втратила при цьому всі людські почуття, могла б стати ще однією банальною екранізацією з купою мелодраматизму і прозорих натяків, але не в цьому випадку. Фільм за стилем зйомок нагадує кращі взірці Голлівудських картин золотої ери американського кіно. Красиві, пустельні краєвиди прерій, чудово доповнюються музикальним супроводом, який, до речі, дуже точно відображає внутрішній стан героїв. Гра акторів також заслуговує найвищих похвал, Деніал Дей-Льюіс зіграв вискочку-циніка, який не признає в світі нічого святішого за власний інтерес дуже переконливо, за що і отримав оскара. По сюжету фільм видався досить рівним, ніколи не впадаючи в зайвий мелодраматизм або навпаки в грубий сарказм, Пол Томас Андерсон не намагається нас повчати моралі, навпаки це проста історія життя, моральної та фізичної деградації людини, віпадково досягнувшої успіху. Загалом вийшла гармонійнапостановка, що однаково буде подобатись як критикам, за майстерність постановки, так і звичайним глядачам, за цікаві сюжетні перипетії. Це саме, в принципі, можна сказати і про фільм Коенів “Старим тут не місце”... (Comment on this)
Monday, March 31st, 2008
9:59 am	Макото Тезука – Ідіот (1999) Дивний сюрреалістичний фільм розповідає нам про якесь майбутнє, де відбувається війна, яка невідомо коли почалась, так само невідомо хто з ким воює, а телевізійні масс-медіа з їх глянцевими телепередачами заміняють людям реальність. Телепродюсери називають населення не інакше як ідіотами, праздно проводячи час, та готуючи все нові і нові тупі програми з участю відомої телезірки. Глянцеве зображення телеекрану повинно замінити людям, які вже стомились від війни та лихоліть, реальність, вони хоч на якись час мріють поринути у красиву віртуальну реальність, де чудової зовнішньості зірка буде співати їм про кохання. Фільм хоча і про майбутнє, але дуже чудово переклкається з сучасними реаліями, люди стомлені від сірої повсякденності (саме в блідих кольорах або взагалі чорнобілих тонах передається життя місцевого населення) , мріють поринути в казку, ну і що з того, що насправді так не буває, а естрадна зірка, о ніжним голосом нам співає з телеекранів насправді любить лише себе та має жахливий характер, за лаштунками красивих декорацій цього ж непомітно. Саме тому не порібен нікому молодий режисер, який зняв геніальний фільм, нехай і на любительську 16-ти міліметрову плівку, зато живий, реальний, де все зрозуміло без єдиного слова. “Цей фільм безумовно новаторський і геніальний, але у ньому майже немає дії, його важко буде реалізувати, та й рейтингу він точно не принесе, глядачі навряд чи зможуть його сприйняти”, каже молодому режисеру продюсер, читаючи його новий сценарій. Фільм повний алегорій на сучасне суспільство, не треба намагатись осягнути його зміст як єдине ціле, це швидше схоже на інтуітивні нариси, побудовані на контрастах з певною долею гумору, можливо навіть на грані пафосу. Загалом, навіть приз “Фільм майбутнього” у Венеції, виглядає теж як іронія, адже за всіма сюжетними перепитіями явно простежуються посилання саме на сучасне :). (16 Comments |Comment on this)
Thursday, March 27th, 2008
2:28 pm	Цяй Мінь-Лян – Не хочу спати одна (2007) Щоб пізнати самі саму суть самотності та відчуження, а також незворотню тягу людини до порозуміння і спілкування варто передивитись хоча б один фільм цьоо режисера. Не слід намагатись вниати у зміст фільму, варто просто погрузитись в нього і пережити події разом з героями. Режисер сам відкриє перед вами грані пізнання справжніх почуттів і покаже різницю між прив’язанністю та пристрастю. Засобами кіно режисеру вається якимось чином показати стан душі своїх персонажів, тут в принципі тілесні котакти також відіграють роль, але все ж більшою мірою сам зовнішній світ і природні фактори грають ключову роль. Герої сплять на старому матрасі, вдихаючи дим величезного смогу, але не помічають цього, адже хіба можу втрутись природа в чисто людське? Пориви героїв зрозумілі глядачу і без слів, вониотримують насолоду від догляду за понівеченим колегою чи просто навіть незнайомою людиною, і так само готові з вдячністю приймати знаки уваги, але головне все ж бажають досягти стану блаженного єднання, коли душевні і тілесні пориви стають одним цілим і нероздільним. Цяй Мінь-Лян знімає складне, майже медитативне кіно, багатьом його фільми видасться занадто затянутими і нудними, але варто лише спробувати погрузитись у цю медитативність, почати помічати ті прекрасні моменти, у вигляді метелика що сідає на плече героя, чи гігантського басейну посередині спороднілої споруди, як відразу починають стиратись часові рамки і вихід з такого стану гарантовано лише по закінченню цього чудового фільму :). (2 Comments |Comment on this)
Monday, March 24th, 2008
9:20 am	Роберт Олтман – Короткі нарізки (1993) Короткими нарізками можна назвати епізоди з життя кількох Лос-Анджелівських сімей, люди різних прошарків суспільства, різних поглядів, достатку, занять, що їх могло об’єднпти? “Американська мрія” дає відповідь режисерю А далі йде повільно, неспішно розлогий опис кількох днів з життя цих сімей. Епізоди дуже часто чергуються, сюжет перескакує з опису життя однієї родини до іншої, часто на якийсь момент вони можуть перетинатись призводячи до фатальних чи комічних ситуацій. Так чим же зараз живе Америка? А живуть по-різному, шуккають щастя, гублять його, сваряться, миряться, впадають у депресії та інше. Отож мрія здійснилась, а щастя так і не було досягнуто і режисер дає розлогу відповідь чому так сталось. Ось навіть один з епізодівЖ троє друзів вирішили порибачити, недалеко від місця риболовлі знаходять труп згвалтованої і втопленої дівчини, але тим не менш продовжують рибалку поряд з трупом, адже відпочинок то святе, це один з оссновних постулатів “Американська мрії”. Повернувшись додому один з них відразу ж лягає з своєю жінкою в ліжко і без вагань розповідає їй про те що сталось, а потім і друзям, і нічого, друзі його розуміють, а жінка спромоглась лише на фразу “Ти просто огидний”. Олтман не засуджує і не малює карикатур зі своїх героїв, він просто їх досліджує як хірург, короткими надрізами вскриває гнійні рани та показує те що скривається за лаштунками ззовні здорового організму. Режисер дає нам змогу подивитись на себе із сторони, показуючи наскільки огидними можуть бути недалекоглядність та черствість сучасного соціуму. Покарання неминуче навіть у вигляді землетрусу, що зненацька починається в неподалік мегаполісу. Але герої переживши секунди шоку, абсолюто не замислюються над предвіщенням біди, а відразу ж біжать до телевізора слухати новини, може і їх там покажуть? Жаль, але один з кращих фільмів пізнього Олтмана провалився в прокаті, американці якщо й зрозуміли підковирку режисера, то не захотіли дивитись на своє зображення без глянцю та прикрас, адже значно цікавіше спостерігати за пригодами одиноких супер-героїв, що раз по раз самотужки рятують їх від усіх, навіть найстрашніших лихоліть, а тут, подумаєш там, якийсь землетрус... (Comment on this)
Wednesday, January 30th, 2008
11:00 am	Роберт Флаерті – Нанук з півночі (1922) Важко переоцінити вартість цього фільму для світового кіно, це не тільки видатний фільм, що задав стандарти документального кіно, це також показ реальності так яскраво і живо, що його з цікавістю можна переглядати навіть у наш час. Варто зазначити, що Флаерті знімав не спонтанно, а відправився в експедицію до Ескімосів якраз з наміром зняти про них фільм, на відміну від попееднього разу (на жаль попередня кіноплівка згоріла в результаті пожару), тому ряд сцен ескімоси дійсно грали, перетворившись тимчасово із полювальників на акторів, ще й до того вони знали, що їх знімають спеціально для фільму.Тим не менш у вас ні на хвилину не появиться сумніву у реальності всього, що відбувається перед вами на екрані. Актори якщо в деяких моментах і награвали, це зовсім не зашкодило фільму, а навпаки додало йому деякої життєвості. Слід також зазначити, що у фільмі не тільки показаний побут місцевих жителів, їх звичаї, те як вони полюють, борються з холодом, їдять, рибалять, Флаеріті, навчений попереднім невдалим досвідом, коли він просто знімав митті з повсякденності, збудував з цих побутових фрагментів історію про життя і боротьбу за виживання людей в надсуворих умовах, про те як може людина пристосуватись навіть до надскладних природніх умов. Саме ця максимальна приближеність до реальності, що заставляє глядача повірити глядача у цю історію, яка можливо відбулась і насправді ;), робить фільм таким непересічним. На той час режисер зробив неабиякий прорив, розповівши широкому загалу про малокому відомі до цього етнічні групи. На початках Флаерті мав проблеми з випуском стрічки, продюсри відмовлялись вірити у можливість успіху такого експерименту, але тим не менше два роки по тому як фільм було змонтовано, його все ж випустили. Ефект був неочікуваним, касовий успіх перевищував навіть найоптимістичніші прогнози, враз зробивши ескімосів, знаних до цього лише серед гірстки етимологів, одною з найвідоміших етнічних груп. (Comment on this)
Monday, January 28th, 2008
10:39 am	Паскаль Ферран – Леді Чаттерлей (2006) Зараз такого кіно Європейські режисери майже не знімають, повільно-медитативне, з великими інтервалами без слів, герої немовби не грають свої ролі, а живуть у фільмі, так само живе у фільмі і все, що їх оточує – зокрема природа. Ліс, квіти, небо є неодмінними учасниками подій, рідко можна побачити фільми, де б режисер так відверто милувався навколишнім середовищем, органічно вписуючи його в тканину фільму. Саме в лісі героїня знаходить перше фізичне і духовне заспокоєння після усвідомлення страшного факту, що її чоловік, якого вона безумовно кохала, повернувся з війни інвалідом. Ці, вищої міри краси, вставки осінніх та весняних пейзажів, похмурого неба, чи навіть просто листочків опалого листя на дорозі безумовно покликані показати стан вищої міри спокою якого прагне кожна людина, але пані Ферран зовсім не закликає нас до повернення до природи, це швидше тло, на якому герої переживають свої маленькі радості та де розігруються великі почуття. І всі ці незграбні тіла героїв як і сама гармоніюють з цим тлом, доповнюють його, щоб потім створити справді красиву і захоплюючу сцену бігання голяком під дощем серед лісу... Хоча з іншого боку французька режисерка створила історію перетворення суто тілесної хтивості в справжнє почуття, з притаманною жінкам непоспішність, без зайвого мелодраматизму вона перетворює історію з скандального роману Лоуренса у витвір дещо іншого ґатунку, завдяки наявності хорошого смаку їй вдалось уникнути зайвої пошлості, що вже саме по собі є ознакою наявності якщо не таланту то непересічних задатків :). (1 Comment |Comment on this)
Wednesday, January 9th, 2008
11:11 am	Мохсен Махмальбаф – Мить невинності (1995) Дуже поетичний, сповнений лірики і гіркої іронії фільм зняв у середині 90-их років Іранський режисер, таке кіно здається майже неможливим у сучасній Європі. Що таке мить невинності? Це мабуть мить коли людина досягає повного примирення з собою, своїм минулим та навколишнім. Але як досягти цієї рідкісної миті вищого стану спокою у наш час? Махмальбаф вирішив дилему по-своєму оригінально. В роки юності, чи то будучи прихильником радикальних ісламських течій, чи то прагнучи змінити світ на краще, але ще не усвідомлюючи толком як, одного раннього за сприяння своєї кузини він напав на поліцейського з ножем з метою заволодіти його зброєю. Майбутній режисер встигнувши ранити стража порядку був схоплений та ув’язнений. Через роки, вийшовши з ув’язнення, він взнає, що його кохана, а заодно і співучасниця злочину вже одружена, часи і влада помінялися і світ живе іншими категоріями. Переосмисливши все скоєне ним у житті він змінив свої погляди, став видним культурним діячем світового масштабу, але спогади про недостойний минулий вчинок мабуть довго не давали йому спокою. Так ось, щоб досягти тієї самої миті невинності режисер вирішує зняти фільм про події того часу. Учасник тих далеких подій, поліцейський, мабуть почувши про славу що спіткала його минулого кривдника приходить до Мохсена просити роль в його фільмі саме в той момент коли режисер думає здійснити постановку фільму. Іранського режисера осяює просто непересічна за своїм задумом ідея, він пропонує поліцейському відібрати актора, що буде грати його в молодості, розповісти йому про своє бачення тих подій та підготувати його до зйомки, в свою чергу Махмальбаф вибирає собі актора на свою роль та готує його також окремо. Ось це розкриття свого бачення ситуації кожним з учасників тих далеких подій в момент кульмінації, коли правда в одну мить вихлисне на кожного з них, повинне принести ясність і душевне заспокоєння кожному з них. Але чи станеться так? Чи вдасться кожному примиритись зі своїм минулим і пробачити? Адже один вже встиг багато переосмислити, а для іншого правда може бути надто болючою... (Comment on this)
Tuesday, January 8th, 2008
12:27 pm	Жан-Люк Годар – Дві чи три речі які я знаю про неї (1966) Покинувши експерименти з сюжетною складовою, таким чином покінчивши з наповненням, французький режисер цілком переключився на форму. Що спонукає мене так казати по відношенні цього фільму? Ну по-перше відсутність чіткої сюжетної складової, тобто можна навіть сказати, що ведеться кілька рівнозначних (навіть рівнозначимих) історій-роздумів, більше того центральною фігурою цих історій є не персонажі фільму, а “голос за кадром”, тобто сам режисер. Він є невидимим дирегентом-експериметатором. Хоча сказати, що фільм експериментом для самого Годара навряд чи можна, прийоми застосовані ним у цьому фільмі були вже застосовані в більш ранніх його фільмах. Оскільки форма грає домінуючу роль над змістом логічно було б розібратися у ній: :”Те що я говорю, насправді зовсім не те, що я говорю насправді” – говорить в одній зі сцен героїня фільму. Так і є. Герої тут не говорять – вони озвучують свої думки і якщо діалоги чоловіків є структурованими, то діалоги жінок здаються, ну зовсім по авангардному, вирваними з контексту і не випадково, саме жінки мають властивість говорячи думати ще про купу інших речей. Звуковий ряд може як випереджати те що відбувається в кадрі (“Жити своїм життям”), а вже в наступну мить картинка випереджає шум. Мізансцени не зв’язані між собою логічними послідовностями, за мізансценою, де показується життя сімейної пари, слідує показ урбаністичного пейзажу. З приміщення ми попадаємо на вулицю. В межах однієї мізансцени камера може випадково перескочити на інших співрозмовників, що не мають нічого спільного з попередніми персонажами. Така хаотичність, тим не менше, має свої “закони”. Персонажі говорять про одяг, сімейні проблеми, природу але зовсім не про те, що вони мали б говорити в подібній ситуації за законами побудови сюжету, урбаністичні пейзажі супроводжуються гулом який обов’язково пропаде і замінитися тихим закадровим коментарем про безперспективність урбаністичного укладу життя сучасного суспільства. Режисер навіть не потурбувався придумати своїм персонажам імена, героїня на початку фільму представляється іменем актриси, що її грає – Мариною Владі. Якщо спробувати пов’язати це все у єдину систему, то часто критиків складається хибне враження, що фільм являє собою чистого вигляду експеримент – стик документального і жанрового кіно. Але я думаю суть в іншому, Годар, таким чином, намагається відділити кіно від інших видів мистецтва – зокрема театру і літератури, я б сказав дати йому більше спрямування в сторону музики, саме так, музики, оскільки за всією цією розбалансованістю явно криється “композиція”, урбаністичні шуми з паузами, занурення героїв у власний внутрішній світ, строгі правила побудови кожної такої незалежної “частинки” з яких складається фільм, хіба це не музика? (3 Comments |Comment on this)
Thursday, January 3rd, 2008
5:52 pm	Софі Файнс – Кіногід збоченця (2006) Даний кіногід фактично являє собою роздуми та зауваження сучасного психоаналітика, публіциста та філософа Славоя Жижека про те яке ж кіно насправді варто дивитися. Розповідь веде він сам, а для того щоб надати більшого ефекту тому, про що він розповідає, митець шукає місця подій у фільмах і веде розповідь прямо з них, таким чином надаючи розповіді більшої інтерактивності. Поєднуючи в свою систему таких різних режисерів як Хічкок, Лінч, Хенеке, Тарковський Жижек бере з їхніх фільмів саме ті моменти, що вписуються у його систему координат і навіть не намагається торкнутись спірних моментів. З цього вийшла досить цікава розповідь, що в основному базується на Фрейдистській теорії “Воно - Его - Супер Его”. Недоліки такого підходу стають очевидними, відразу лапаєш себе на думці, що автор явно старається вести глядача саме потрібним йому шляхом, мало даючи варіантів для маневру, чи не для цього сакме і слугують всі ці прийоми з репортажами з “місця подій”? Але якщо це стосується перших двох частин фільму то третя, присвячена реальності та ілюзії в кінематографі, вийшла справді цікавою і дасть повід для роздумів навіть дуже начитаним людям :). Фільм буде корисним тим хто вже виріс за межі понять “цікавий-нецікавий”, намагається осягнути в кінематографі ті можливості які він справді надає найкраще для осмислення реальності, осмислити тенденції в цьому виді мистецтва, можливо навіть відкрити для себе ще один із способів інтерпритації подій у фільмах. (Comment on this)
Monday, December 10th, 2007
12:21 pm	Філіп Грандріє – Нове життя (2002) Пустир далеко за містом, натовп людей, їх оглядають, камера рухається несинхронно зосереджуючись на мить на чийомусь обличчю, потім йде розмитий кадр, знову рух і інше обличчя, двоє людей про щосб домовляються, діалогів не чути але ми знаєм, цих людей продають. Продають…? Куда? Звучить електронна музика, темно, камера знову ковзає в цій темряві вириваючи якісь нечіткі деталі з темряви, так це танцює стриптизерка біля шеста, одна з тих що її продали… Ще в попередньому епізоді новий власник її згвалтвуав і потім обстриг тупими ножицями для підрізання кущів… Філіп Грандріє безжально малює непривабливу картину людських пристрастей, що граничать з тваринними інстинктами. Темні, закриті приміщення викликають клаустрофобічні відчуття, крупні плани облич, що їх вихоплює камера сповнені відчаю, навіть для насильника після здійснення знущань наступвє мить розкаяння Здається нема виходу з цього тупику і навіть відчинивши вікно ми бачимо ще більш страшні урбаністичні пейзажі, що здається, можуть позбавити останніх крапель надії. Але надія з’являється у вигляді підлітка, що випадково попав у ці темні лабіринти, чи здатен він стати вище над своїми інстинктами? У своїй безжальній оцінці найнепривабливіших рис сучасної людини Філіп Грандріє знайшов свій стиль, він уникає довгих планів, робить акцент на уривчатих кадрах, часто напівсередні і середні плани є розмитими, а рупні навпаки настільки чіткими, що здається можна заглянути в душу людині. Режисер не боїться експериментувати, кадри часто нагадують череду фотографій зроблених чутливою фотокамерою в темряві. Одна зі сцен взагалі знята камерою, що реагує на тепло, завдяки чому досягнувся крайньої межі саспенс і глядачу справді стає моторошно. (Comment on this)
Tuesday, December 4th, 2007
1:25 pm	Луї Малль – Лакомб Люсьєн (1974) Луї Малль в пізньому періоді своєї творчості не боявся підіймати закритих тем, завойовуючи славу режисера-скандаліста. Частково це справедливе тьвердження, чого варта хоча б його обіцянка продати свою душу за успіх двох своїх наступних фільмів, ще на початку кар’єри, написана на папері, але знаючи, що він був і надзвичайно ерудованою людиною, можна припустити, що Луї прагнув лише слави нонконформіста та розвінчувача двобокої суспільнної моралі. Лакомб фермерський хлопчина з неоднозначним характером, він здатен одночасно як на хороші поступки так і на підлість. В ньому одночасно уживають бунт і покора, скромність і пихатість, жорстокість і тонке почуття прекрасного, а все це ще й перемішується з його підлітковим еоровом. Він по дитячому наївний і ще не в спромозі розплутати ті хитрі інтриги, які плетуть навколо нього і за допомогою нього дорослі. Волею випадку він обрав невірний шлях, ставши на стежину зрадництва і загибелі, але як не дивно він не викликає почуття засудження чи відрази, швидше цікавості і співчуття. Так само як він споглядає за вчинками людей, що його оточують і не завжди розуміючи їх мети, так і глядач змушений лише спостерігати та інколи дивуватись від незрозумілих поривів юнака, що змушують його робити дивні вчинки, деколи джентельменські, а деколи огидні. Режисер показав себе тонким знавцем людської душі, зачепивши “гарячу” тему колабраціронізму він не просто показує тему зради, а швидше життєву драму людини, що не здатна відповідати за свої вчинки, яка ще не досягла віку коли здатна усвідомлювати життєві процеси, грань між добрим і поганим для неї дуже розмита… Фільм сповнений тонких психологічних нюансів з бездоганно розкритими характерами персонажів підтверджує статус Луї Малля інтелектуального режисера, що в кожному своєму фільмі заставляє глядача не тільки задуматись над поставленою проблемою але й пережити відчуття героїв. Критики не надто тепло сприйняли фільм, публіка холодно поставилась до надто неоднозначної теми, француз швидше нажив собі ним ворогів ніж прихильників із-за чого і змушений був емігрувати в америку :(. (2 Comments |Comment on this)
Wednesday, November 14th, 2007
12:56 pm	Жан Епштейн - На краю землі (1928) “На краю землі” фільм досить незвичний для тогочасного кінематографу Франції. Ніяких естетських вивертів, а життя в натурі таким як воно є, тяжіння до документалістики, незвичні ракурси камери, порівнняня стану людини з стихіями навколишнього середовища наводить на думку, що великий вплив на стилістику фільму склала радянська школа кіно. Ті хто бачив “Кінець Санкт-Петербургу“ Пудовкіна чи ранні фільми Ейзенштейна відразу відчують звідки Епштейн черпав ідеї для цього фільму. Як і у фільмі радянських класиків сюжен це лише фон, чи скоріше привоід для показу чогось більшого ніж просто життєва бувальщина. Так в “На краю землі” хвороба одного з персонажів це привід показати взаємозалежність типу поведінки персонажу у складних умовах ізольованості, життя в складних умовах і тут захворювання це лише привід, який діє як каталізатор, що виносить на поверхню всю людську суть. Епізоди коли героя лихорадить заслуговують уваги, чередування кадрів де показується обиччя героя, порізу на руці, та викивлених природніх пейзажів заставляє глядача самому пережити стан хворого. Цікавим є також показ способу життя населення на острові, кадри, що показують стан суцільного зубожіння чередуються з кадрами показу людських якостей, часто виражених в комічній формі. Так от наприклад показується зубожілий інтер’єр будівлі, з нього виходить бідно вбарна жінка, але тут же побачивши сусідку за парканом, вона забуває всі свої невзгоди і починає суперечку з нею. Такий прийом дозволяє надати буттєвості того що показується, тобто це вже не просто показ бідності, а швидше зображення життєвого укладу острівних жителів в найменших деталях. Море також одна із складових, чи навіть один з персонажів фільму. Це стихія яка як дає надію, так само може її і забрати, воно додає непередбачуваності в розвиток подій, та слугує засобом відображення стану не тільки окремого гароя, а цілих груп людей. Море здатне як роз’єднати, коли воно спокійне, так і об’єднати людей перед лицем загрози коли воно бушує. Недарма Епштейн так часто показує кадри з ним. Море є зв’язуючим звеном саме не сюжету, а того що поза ним. (Comment on this)
Tuesday, August 14th, 2007
11:43 am	Джон Кассаветіс – Лиця (1968) Сімейна пара старшого віку переживає кризу відносин, пропало взаєморозуміння, діти роз’їхались, любові як і не було, тобто пропало все, що їх могло ще поєднувати. Загалом відносини дійшли критичної межі і це відчувається буквально з першого їхнього діалогу. Саме з цього моменту починається сюжетна лінія фільму, що само собою є вже незвичним – починати саме із зав’язки. Але, як відомо, Кассаветіс не боїться експериментів із змістом, ані з формою. У “Тінях” режисер показав життя нижчих верств населення, їх страхи невдачі та безвихідь в житті. тут він поставив собі дещо складнішу мету, показати як за одну ніч може розпастися шлюб респектабельної американської сім’ї задача не з легких. Це вже потребує детального продумування сюжету, діалогів, гри акторів, хоча по фільму цього не скажеш, таке враження, що актори і далі імпровізують, настільки вони вжиті в роль. Одного дня Річарду, успішному бізнесмену, осточортіли його відносини з жінкою і він зранку заявляє, що має намір розвестись після чого вирушає додому до знайомої, що підробляє обслуговуючи бізнес-клієнтів, з якою познайомився лиш напередодні ввечері. Його жінка, Марія, збирається з подругами, такого ж віку як вона і вирішують на танцпол, де підчіплюють молодого хіпі, якого і приводять додому до Марії... Знятий так само як перший його фільм “Тіні” на 16-ти мм зернисту кіноплівку фільм створює відчуття повної реальності того, що відбувається на екрані, а монтажні винаходи тільки підсилюють ефект реальності подій, так ніби глядач підглядає за персонажами, а самі персонажі не знають, що їх знімають. Такі трюки коли камера слідує замість героя, показуючи те що мав би побачити на її місці герой, чи навпаки різкі монтажні переходи, щоб показати, що відбувається одночасно у кількох різних місцях використовуються зараз всюди, а от монтажні винаходи, що показують сум’яття персонажа, його хвилювання, накочуючись то віддаляючись від його обличчя, майже непомітно, ніби вловлюючи, що саме зараз найважливіше хоче побачити глядач вражають своєю продуманістю. І це при тому, що мене не покидало враження деякої уривчастості фільму, в музиці це ніби саксофонні джазові увертюри, ніколи не знаєш яку ноту візьмуть далі але загалом виходить дуже гармонічно. (Comment on this)
Wednesday, August 8th, 2007
11:14 am	Ульріх Зайдль – Моделі (1999) Цього австрійського режисера я б назвав найбільшим реалістом в сучасному кіно. Йогго стрічкт це саме життя, вони настільки ж проникливі, сповнені як оптимізму так і безвиході., не намагаються дати прямих відповідей. але заставляють замислитись. Зайдль вибирає самі суперечливі теми-табу сучасного суспільства. Хоча всі прекрасно знають всі недоліки такого стану речей, але люди потрапляють у одні і ті ж життєві пастки з дивною постійністю. Тому режисер, мабуть і не намагається у своїх кінокартинах повчати – не поможе, краще просто показати, показати так, щоб створилось відчуття реальності того, що бачиш, як прямий телерепортаж з місця подій, якими є саме життя героїв. Світ життя моделей є закритим для переважної більшості, ми в змозі лише спостерігати красиві обличчя з глянцевих журналів чи в телерекламі, не знаючи про самі життєві долі зірок. Наркотики, алкоголь, самотність, пластичні операції – про це все часто пишуть в персі, але ми майже не знаємо як насправді виглядає це зблизька. Старша подруга модель, кар’єра якої вже закінчується поступово привчає молодшу подругу до кокаїну, та в свою чергу безуспішно намагається потрапити на фотосесію до якогось відомого фотографа і коли їй нарешті пощастило, прийшлось піти на компроміс із совістю... Спроби познайомитись з нормальним хлопцем щоразу закінчуються сексом і порожнім ліжком зранку, коханці втікають раніше ніж вона встигає сказати їм “Я тебе люблю, давай спробуємо жити разом”, такий результат успішної кар’єри моделі у ще однієї дівчини. А ще щоденні примірки, масажі, обмеження в їжі, тренування, походи в нічні клуби, тут впасти в депресію може навіть людина з міцними нервами. Ульріх Зайдль, як завжди, показує нам кілька схожих життєвих історій, що розвиваються паралельно. Персонажі в яких автономні, зі своїми долями і в той же час, вони можуть перетинатися по ходу фільму але є щось спільне для них всіх незважаючи на різність характерів та звичок. (Comment on this)
Tuesday, August 7th, 2007
10:58 am	Ліна Вертмюллер - Фільм про любов і анархію (1973) - Мама, хто такі анархісти? - Це ті хто вбиває королів і кидає бомби. Ті, хто закінчує життя з мотузкою навколо шиї. А тепер заткнись. З таких слів починається фільм відомої італійської режисерки. Доля для Тоніно розпорядилась так, що він таки став тим самим анархістом. Він кидає свій фермерський маєток і відправляється в Рим, щоб виконати місію – вбити під час військового параду Муссоліні. Поселяється він в елітному борделі у повії Саломеї, яка видає його за свого провінційного кузена. Небритий, весь в веснушках, неотесаний з сумними очима, він не викликає підозр у хазяйки закладу. Саломея, в свою чергу, з почуття обов’язку обслуговує його, звісно задаром... Користуючись популярністю серед фашистської верхівки вона також організовує поїздку за місто разом з начальником Муссолінівської безпеки Спатолетті, а також бере з собою подругу Тріпполіну і “кузена”, посилаючись на те, що не може залишити свого наївного кузена в такому розбещеному закладі :). В цей день Тоніно закохується в Тріпполіну, переспить з нею, а також ввечері зробить дебош разом з Спатолетті, чоловіком досить “широких” поглядів: - Nice day. We ate, we drank, we laughed we belched, we fucked and we farted. And we shat! What more do you want? A perfect Sunday. Закінчиться історія тим, що Саломея і закохана Тріпполіна, розуміючи всю безглуздість завдання, вирішать не допустити Тоніно до безглуздого вчинку, вони не розбудять його зранку в день параду і сховають його пістолет. В ярості, проснувшись запізно, останній вбиває кілька поліцейських, що завітали в цей день в бордель. Його лапають і інсценують з ним самовбивство в камері... Яскравий, повний живих, світлих, енергійних кольорів і красивих пейзажів, яскравих типажів фільм створює враження радості життя і кохання. Але в той же час комічні, смішні поступки героїв заставляють задуматись про людські норови сповнені необдуманих поступків, лицемір’я і безглуздого ідеалізму: - Життя надто безглузде, щоб відноситись до нього серйозно. Каже досвідчена хазяйка борделю Тріпполіні. Граючи на комічних контрастах персонажів (грубий, неотесаний Спатолетті проти затурканого, ніякого Тоніно), вибираючи гострі, незвичні кути зйомки, показуючи образи як гротескні карикатури Ліна Вертмюллер створила потужний фільм, що висміює політичні і соціальні норми, безглуздий героїзм, тупу віру в “спасителів нації”, а також безпричинну ненависть. (2 Comments |Comment on this)
Tuesday, July 31st, 2007
10:03 am	Світлої пам'яті Інгмара Бергмана Він прожив 89 років, вік дуже багато як на теперішній час і в той же час надто мало для творця, тим більше такого творця як він. Коли почув про цю сумну новину, зразу подумалось, про смерть він знав чи не найбільше вона часто фігурувала в його фільмах в явному чи неявному вигляді: А ще на згадку відразу прийшов фільм "Шепоти і крики"... (4 Comments |Comment on this)